Дорога довжиною в життя… Cпогади старожила села Чистилів Поврозніка Дмитра Станіславовича, 1927 року народження.
Поврознік Дмитро Станіславович народився у 1927 році й рано навчився працювати, бо інакше тоді не жили. Ще зовсім молодим Дмитро Станіславович закінчив курси трактористів і працював водієм трактора в часи Другої світової війни. Поле, мотор, земля – усе це було його світом, аж поки війна не прийшла по нього прямо на роботу.
Коли німецькі війська відійшли у напрямку Зборова, з воєнкомату, що містився в селі Великий Глибочок, прийшли просто на поле. Дмитра Станіславовича зняли з трактора, додому вже не відпустили. Матері лише повідомили, щоб принесла чисту одежу. Так він востаннє побачив рідний дім перед довгою дорогою. Спершу його відправили до Чорткова, а згодом, через два тижні, поїздом переправили до росії.
Там розпочалися військові навчання, що тривали півтора місяця. Навчали швидко – часу на війну не чекали… Уже в 1944 році Дмитро Станіславович опинився на фронті. Він був там до самого кінця війни. Перемогу зустрів не на параді, а в окопах – 8 травня 1945 року, коли між солдатами раптово почали лунати слова, у які важко було повірити: «Перемога».
Після завершення війни на Заході їх переодягнули у нову форму – видали американські черевики та англійські шинелі. Це було знаком: додому ще рано… Солдатів готували до нової кампанії. Так Дмитро Станіславович потрапив на радянсько-японську війну у складі Першого Забайкальського фронту, яким командував маршал Маліновський.
Їхній шлях пролягав через східну частину Монголії. Це були марші через пустелі, де майже не було води. Попереду рухалася спеціальна команда, яка копала ями в піску, шукаючи воду для війська. Солдатам видавали лише 200 грамів води на добу. За одну добу підрозділ мав пройти 60–65 кілометрів пішки.
Дмитро Станіславович був кулеметником. Разом зі зброєю він ніс на собі близько 40 кілограмів вантажу. Удень температура повітря перевищувала 50 градусів тепла, вночі трималася на рівні близько 30 градусів. У таких умовах доводилося не лише йти, а й вступати в бій.
Він добре пам’ятає наступи на японські війська. Перші тижні були особливо важкими – бої запеклими, а противник добре озброєним. Це була інша війна – виснажлива, жорстка, де випробовувалася не тільки фізична витривалість, а й людська межа.
Повернувшись з війни, Дмитро Станіславович обрав шлях служіння людям. Після демобілізації працював у лікарні села Плотича заступником головного лікаря протягом двох років. Згодом пройшов спеціальні курси рентгенологів і почав працювати лаборантом та рентгенологом у лікарні села Великий Глибочок. У медичних закладах він пропрацював загалом 25 років. Не лише виконував свою роботу, а й охоче передавав знання іншим, навчав колег працювати з рентген-апаратурою.
Навіть після багатьох років у медицині він не зупинився. Дмитро Станіславович пішов працювати на завод «Ватра», де віддав праці ще 30 років свого життя.
У його сім’ї народилося двоє дітей. Сьогодні він має п’ятьох внуків і шістьох правнуків. Його особиста історія тісно переплетена з історією ХХ століття – війною, важкою працею, відбудовою та служінням людям.
Життя Дмитра Станіславовича Поврозніка – це дорога, пройдена з великою внутрішньою силою. Це пам’ять, яка говорить голосом очевидця і яку ми зобов’язані зберегти!
