День пам’яті жертв Голодомору – геноциду українського народу…
У ці скорботні дні пізньої осені, коли холод торкається землі, а сухе листя кружляє у вітрі, Україна схиляє голову в глибокому жалобному мовчанні. Ми згадуємо, які нелюдські випробування пережив наш народ – катастрофічні штучні голоди 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років. Згадуємо мільйони людей, які стали жертвами безбожної тоталітарної системи, що прагнула не просто забрати хліб – вона прагнула зламати хребет української нації.
Нам важко збагнути масштаб трагедії, але відлуння тих подій живе у кожній українській родині. Пам’ять про виснажені руки, що тягнулися до жмені зерна… про дитячі очі, у яких згасало життя… про села, де замість людського сміху панувала смертельна тиша… Вони болять у нашому серці, як рана, що не загоюється.
Голодомор 1932–1933 років та штучні голоди 1921–1923, 1946–1947 років не були стихійним лихом, а ретельно продуманим злочином сталінського режиму. Кремль прагнув знищити українську селянську основу – національний дух, що не вміщався в кайдани імперії. Хліб забирали до останньої зернини, замикали села, карали за кілька колосків, топтали віру, нищили святині. Людей прирікали на смерть за те, що вони були українцями.
І все ж навіть серед цієї темряви жевріла іскра надії – та сама, яку не зміг погасити жодний мор, жодний кат. Похилений хрест із терновим вінцем, який бачив у 1933 році журналіст Вільям Чемберлен, став символом України, що страждає – та не скоряється. Земля, яку називали житницею Європи, перетворилася на величезний цвинтар, але дух волі не загинув…
Правда прорвалася крізь десятиліття замовчувань. Ті, хто вижив, не могли багато років говорити про пережите, але їхні спогади стали голосом усіх заморених. Сьогодні Голодомор визнаний світом геноцидом українського народу, і цей процес триває. Натомість росія – спадкоємиця кривавого режиму – продовжує атакувати нашу пам’ять, нищити пам’ятники жертвам, знову і знову використовувати зерно як зброю. Україна ж береже благоговіння перед хлібом – святим даром, який для наших предків був мірилом життя.
Наш народ вистояв тоді – і вистоїть сьогодні. Слова Тараса Шевченка «Не вмирає душа наша, не вмирає воля…» набувають особливої сили у часі теперішньої війни, коли ми протистоїмо тій самій імперській ненависті, що колись принесла голод. Ми боремося за право жити на своїй землі, за свободу, за памʼять про наших замучених предків.
Ми віримо, що душі невинних мучеників сьогодні перебувають у світлі Божої слави. Їхня молитва за Україну звучить над нами в небесах, зміцнюючи наш дух у часи теперішніх випробувань. Їх кров говорить до нас – у пам'ятних хрестах, у невідомих могилах, у тихому шелесті дозрілої ниви.
Нехай вічною буде памʼять мільйонів українців, заморених голодом. Нехай вона навчає нас стояти за правду, берегти одне одного й не дозволяти злу повторити своє.
