День пам'яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 рр.
Сьогодні ми з глибоким болем і тугою в серці схиляємо голови у День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини у 1944–1951 роках. Тоді над нашими селами й домівками пройшов вогонь та залізо. Горіли хати, палали церкви, дзвони мовкли від руйнування, а люди, закуті в страх і сльози, мусили покидати рідні обійстя...
9 вересня 1944 року в Любліні маріонетки сталінського режиму – голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський, уклали угоду про “взаємний обмін населенням”: українців – із території Польщі до УРСР, а поляків – із території України до Польщі. Насправді ж це стало початком масштабних етнічних чисток українських земель. Для встановлення радянсько-польського кордону та усунення суперечок щодо спірних територій десятки тисяч родин були силоміць позбавлені своїх домівок.
Продовженням депортацій стала сумнозвісна “акція Вісла” 1947 року, коли польський комуністичний режим насильно переселив на північ і захід Польщі тих українців, які відмовилися виїжджати до СРСР.
Ще кілька десятків тисяч українців втратили рідні доми під час обмінів прикордонними ділянками у 1948 та 1951 роках. Однією з цілей виселення було остаточно позбавити Українську повстанську армію, яка боролося за право нашого народу жити у власній соборній і самостійній державі, підтримки місцевого українського населення.
Тисячі українців були примусово виселені чи вбиті, а тих, хто залишався, катували, ламали їхню волю, принижували. Чимало зазнали жорстокого насильства, багатьох силоміць навертали до чужої віри. І досі в пам’яті старожилів, вихідців із Закерзоння, стоїть отой пекучий біль – коли з корінням виривали наш народ…
Сьогодні, коли московський агресор продовжує нищити наші землі, викрадати наших дітей, тримати в полоні наших воїнів, трагічні події минулого відлунюють особливо гостро. Те, що пережили українці на Лемківщині, Надсянні, Холмщині, Південному Підляшші, Любачівщині та Західній Бойківщині у 1944–1951 роках, є страшним нагадуванням: ворог завжди прагнув відібрати в нас право бути собою, стерти наш народ із власної землі.
Ми не маємо права забути! Бо забуття – це друге знищення… Ми маємо берегти правду про депортації як пересторогу для сучасного й прийдешніх поколінь.
Хай пам’ять про жертв примусового виселення стане для нас силою, що український народ неможливо зламати. Він вистояв тоді – вистоїть і тепер, бо наша сила у вірі, єдності та любові до України.
