День пам’яті жертв Голодомору – геноциду українського народу…
"Рік 1933" - картина Віктора Цимбала, якою митець одним із перших розповів людям про Голодомор.
Наприкінці листопада в Україні та світі згадують страшні події 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, коли на наших землях безбожний комуністичний режим заморив голодом мільйони українців. Це велика рана, що при найменшій згадці відзивається у серці невимовним болем і співчуттям. Це один із найбільших злочинів проти всього людства. Опале листя та холод осінніх днів нагадують нам про згаслі життя, нездійсненні мрії та сподівання…
Україна пережила два штучні голоди та Голодомор… Окупаційна радянська влада не гребувала різними засобами, щоб придушити український національно-визвольний рух, що розпочався у 1917 році. Українська Народна Республіка не змогла утвердитися на політичній арені, але у серцях українців продовжував жити дух волі. У різних куточках України піднімались повстання проти «влади рад», а большевики констатували, що «нема кому будувати совєтську владу в Україні». У тяжких обставинах повоєнної розрухи та неврожаю, москалі почали воювати за хліб і продовольство з українським народом. Жорстокість та насильство призвели до першої голодової катастрофи 1921-1923 років…
Голодомор 1932-1933 років став терором сталінського режиму проти українців. Прикриваючись заходами індустріалізації та суцільної колективізації, москва намагалася знищити українське селянство як основу національного руху. Хлібозаготівельні бригади відбирали у селян все… не було чим сіяти, не було чого їсти. Разом з тим безбожники грабували та нищили українські святині. Винесені на «чорні дошки» райони, села, людей прирікали на ізоляцію та смерть, а «закон про пʼять колосків» віддав на розстріл тих, хто хоч якось пробував урятуватися від голодної смерти.
Американський журналіст Вільям Чемберлен, який на власні очі побачив страшні реалії Голодомору, проходячи селами Київщини, назвав символом України 1933 року похилений хрест із терновим вінцем, що зустрівся йому на шляху. Україна – «житниця Європи» стала братньою могилою за те, що тут жили українці та прагнули волі… У спустошені села подекуди радянська влада почала заселяти колгоспників із російських областей і Білорусі.
Після Другої світової війни у 1946-1947 роках українські землі знову сколихнув голод… За рахунок збільшення хлібозаготівель радянське керівництво прагнуло відновити свої позиції та ослабити національно-визвольну боротьбу, яка спалахнула з новою силою. Разом із повоєнною руїною та посухою – це принесло нові жертви…
Загалом у часи Голодомору та двох штучних голодів жертвами безбожної большевицької влади стали понад десять мільйонів українців… Одразу після цього почався наступ на українську інтелектуальну еліту. Знищували письменників, науковців, художників, релігійних та культурно-мистецьких діячів – національну інтеліґенцію, яка несла в собі ідею України та була загрозою становленню образа радянської людини…
Про те, що «радянський серп і молот приніс нам смерть і голод…» замовчували та намагалися приховати від світової спільноти. Ті, що вижили під час геноциду, довгі роки до розвалу СРСР, носили у своєму серці весь біль і не могли поділитися ним… Та все ж гірка правда відкрилася – про геноцид українського народу можна дізнатися із відкритих джерел, опубліковано низку спогадів, мемуарів та наукових досліджень. Голодомор та тих, хто його організував засуджено, але, на жаль, залишаються ті, хто не визнає цього чи применшує втрати, або ж продовжує використовувати зерно як зброю чи засіб політичного впливу… Ми ж навпаки від наших дідусів та бабусь перейняли благоговіння перед хлібом, який гріх викинути; навіть найменшу крихту, яка впала, треба поцілувати та, перехрестившись, з’їсти!
Цьогоріч у вересні Національна рада Швейцарії ухвалила рішення про визнання Голодомору – геноцидом українського народу, і тим самим долучилася до держав демократичного світу, що зробили це раніше. У 2023 році ж російські військові знищили 14 пам’ятників жертвам Голодомору – це нагадує вільному світові про необхідність збереження історичної пам’яті, відстоювання правди та встановлення справедливості.
Наш народ пережив терор голодом та попри все не втратив надії на вільне життя! Пророче та ствердно звучать слова Великого Кобзаря: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля. І неситий не виоре на дні моря поле. Не скує душі живої і слова живого…» Ми зуміли відновити Українську Державу, а тепер захищаємо її. Поборюючи московського ворога, який вважає себе наступником «тюрми народів», «ми завжди мусимо пам’ятати жертви московського Голодомору, які своїми муками і смертю заповіли нам боронити нашу самостійність, бо тільки вона є ґарантією того, що злочин 1932-1933 років не буде повторений» – за словом публіциста Михайла Смика.
Віримо, що душі наших стражденних мучеників віднайшли спокій у Царстві Небесному! «Вони не будуть більше голодувати, і не будуть спраглими… тому що Агнець… буде пасти їх і водитиме до джерел вод життя, і Бог зітре всяку сльозу з їхніх очей...» (Об. 7, 16-17), а їх палка молитва перед Божим престолом скріпить нас у часі війни! Пам’ятні хрести та могили у їх спомин, які в різних місцях України возносяться до небес, підносять голос української крові… Вони чекають, щоб ми завжди приходили до них, пам’ятаючи про своє минуле, про кожний вільний подих, про ціну свіжого хліба, вирощеного на вільній українській землі.
Хай буде вічною памʼять мільйонів невинно вбитих і заморених голодом! Хай вона спрямовує нас на шляху правди, боротьби та захисту! Хай наша непримиренність зі злом, єдність та взаємодопомога, стануть джерелом із якого витікає наша сила, яку не здолає ворог!
