Олег Герман "СЯЙВО НАДІЇ" (до відходу у Вічність Надії Зюбровської, директорки музею Соломії Крушельницької у селі Біла).
Коли у привечірку повертався до міста, золотова чаша сонця вже заторкала обрій. Я їхав сповнений подиху засмучень, що чорним крепом сповивали думки. Враз нежданно той креп розполовинив вростаюче у землю світило. У якусь мить окраєць його палаючої верхівки привідкрив прощальну чашу для світу й, коли за шибою пропливли контури церкви, все зникло. Темінь розпласталася над оселями Білої, прохолода протискувалась у заосінені двері автобуса. Хтось сказав: «Померла надія…» Дзвоном покотилися ті слова, а серце відчайдушно застукотіло: «НІ! НАДІЯ не померла! Вона знялася над селом, над родимим краєм, над Україною і зорею спалахнула, аби незгасно сяяти над нами усіма!»
***
Постривай, Соломіє,
я вже йду, я вже є!
У надії твоїй
сяє ймення моє…
Оберегом була,
твої співи несла,
білоцвіти села
дарувала.
Проростала з тепла,
як могла берегла
ту оселю
й піснями ставала.
Споглядала де ти
відкривала світи
і де батькова скрипка молилась.
Там, де церква й садок
і святий образок
й погляд в шибку, що осінню вкрилась
у окрасі земній,
а тепер вдалині
ми, нарешті, зустрінемось в небі.
В рівноденній росі,
у незмовній красі
я у вічній дорозі до тебе,
а НАДІЮ –
для вас
зоставляю в цей час.
…Постривай,
я вже тут, Соломіє!
