Спогади жителя села Плотича Ронського Василя Івановича про Голодомор.
"...Щоб у ранки і теплі, й холодні
Не ішли шикуватись хрести,
Щоб не плакали душі голодні,
Свічку-пам’ять свою захисти."
"Оскільки в 1933 році мені було лише три роки, то згадується здебільшого лише те, про що розповідали батьки: Ронський Іван Григорович та Ронська Якилина Полікарпівна.
Розпочалася трагедія в с. Саварка з того, що по селі почала ходити так звана бригада, яку очолювали активісти комсомольської організації. Вони заходили в кожен двір і виносили весь врожай, який люди зібрали в жнива. Шукали зерно дуже ретельно. Члени бригади мали із собою тонкі залізні прути («шпички»), з якими обходили подвір’я, городи, долівки в хаті, перевіряючи, чи не закопане де-небудь зерно. Висипали із глечиків і горщиків все до останньої зернини.
До нас також заходили в хату і забрали усі запаси на зиму.
Коли почався справжній голод, люди вимирали сім’ями. По селі їздила фіра, на яку збирали померлих, заходячи в кожну хату. На цвинтарі копали яму, в яку скидали тіла. Якщо мертвих було мало, то яму залишали на другий день.
Були випадки, коли непритомних помилково вважали неживими і їх також скидали в ту яму. Вночі люди приходили до тями, вилазили з неї, трохи підживившись росою і травою, відходили і повертались додому.
Пам’ятаю, що питав у мами, чому ми не готуємо чуреків, як колись. Тоді мама розповіла, що чуреки – це паляниці із мерзлої картоплі, змішаної із цвітом бересту. Мати пекла ці паляниці і роздавала людям.
Наша сім’я на той час була невелика: батько, мати та я. Батько працював лісником. Тоді це була державна робота. Кожного місяця йому видавали пайок – пів мішка пшона, крупи чи муки. Додому той пайок ніс так, щоб ніхто не бачив, бо люди могли вночі влізти, забрати все і нас вбити. Також ми мали корову. Вона добре доїлася, давала по відру молока три рази на день. Мати корову доїла, а під брамою збирався натовп людей, чекаючи, коли вона винесе молоко у відрі. Собі лишали літру молока, а решту давали людям, які підходили до відра і пили по пів кружки кожен.
Завдяки батькові і корові наша сім’я голоду практично не зазнала. Кожного дня мама варила горщик каші, заправленої молоком.
Говорили, що у селі були випадки людоїдства, тому мама мене дуже пильнувала. Я був повненьким, як всяка здорова дитина, і вона мене від себе ніколи не відпускала. Завжди тримала мене або за руку, або на руках. Навіть коли доїла корову, то однією рукою тримала мене, а іншою – доїла.
Ще батько розповідав, що бригади комсомольців регулярно навідувалися у двори, перевіряючи, чи нема часом ще якого зерна. Шукали навіть там, де люди лежали спухлі від голоду. У нашу хату також заходили, кругом заглядали, але пайок, який ми від них не приховували, не рухали, бо це дала держава.
Люди, які мали хоч трохи сили, ходили до колгоспу на роботу, за це їм давали ввечері баланду (вода, в якій плавала крупа). Це була така плата за роботу.
Наше село Саварка розташоване на березі річки Рось. З іншого боку села – ліс. Тому, як в кого була ще сила, то ті ловили рибу, ходили до лісу по ягоди і гриби. Такі харчі хоч якось підтримували сили, давали змогу бодай декому дотягнути до другого врожаю. В селах, які були розміщені в степах, справи були набагато гірші.
Ще влітку і восени, перед голодом, діти вибігали бавитися на дорогу, часом їх було так багато, аж кишіло. Навесні, після голодної зими, вулиці в селі стали порожніми, вже не було кому бавитися.
Це все, що я пам’ятаю з розповідей батьків".
Мешканець села Плотича Ронський Василь Іванович, який народився в 1930 році у с. Саварка Богуславського району Київської області.
