Спогади вчительки Плотицької школи Білоцеркович Дусі Антонівної про Голодомор.
"Наближається голод. Вимре не один десяток мільйонів людей. Загине половина мого нещасного народу на багатій нещасливій землі. А решта плазуватиме в жебрацтві…" – Олександр Довженко
«У 1932 році ми жили дуже бідно. Сім’я чимала: батько, мати і четверо малих дітей. Діти без кінця просили їсти, корову забрали до колгоспу.
Тоді у нас все забрали, не залишивши і жменьки борошенця.
Мама мала прикраси – відвезла їх у Молдавію і виміняла на цукор та муку з кукурудзи. Хто не мав що міняти – пух з голоду.
Влітку і восени 1932 року, ми, як і сотні наших односельчан, ходили на поле збирати колоски.
Ми страшенно бідували. У нас по кілька днів не було й шматочка хліба, картопля в погребі закінчилася, а пшона чи якихось круп давно не було. Уже роки три ми нічого не купували. Бо не було за що. Ми геть чисто обносилися, лише дещо з материного дівочого було у скрині. Чобіт нових давно не було, лише сякі-такі шкарбуни, які батько восени ледве позалатував. Панчіх ми не мали, а в чоботи напихали соломи, щоб хоч трохи було тепліше. Плаття, сорочки були старі-престарі, латані-перелатані. Як у нас, так і в матері.
Ми всіх зусиль докладали, щоб посадити маленький город. Кожну картоплину ми різали на три-чотири частини, серединку вирізали, а лушпайки з паростками садили. З вирізаних серединок варили борщ. Уже зійшов щавель звичайний, зійшла по ровах лобода. Ото й була приправа до борщу.
А люди мерли дедалі більше. Дедалі більше з’являлося могил на кладовищі. Бувало, що в одну могилу клали по декілька чоловік, без труни, без панахиди. Бувало, що нікому було землю викопати, то так-сяк прикидали грудками, а тоді собаки вночі вигрібали трупи і живилися ними. Часом і не везли тіла на кладовище, а закопували у городах.
Кожен беріг себе, кожен хотів пережити лихоліття. Почалася страшна боротьба за існування, порятунок від голодної смерті. Так було по всій Україні. Це був страшний рік боротьби зі смертю за можливість дихати повітрям, ходити по землі, бачити сонце і небо, говорити з людьми, бачити людей і себе серед них».
Вчителька початкових класів Плотицької школи
Білоцеркович Дуся Антонівна
