Спогади жительки села Плотича Федірко Валентини Зіновіївни про Голодомор.
"... історія нас горем вчить,
Щоб не забулось незабутнє.
Бо там, де пам'ять не мовчить,
Там щастям повниться майбутнє."
"Своїх спогадів в мене немає, бо мені був лише один рік. Мама нічого не розказувала, оскільки довгий час боялася.
В 1937 році батька, Міндак Зіновія Вікетнійовича, репресували, а в 1938 році – розстріляли. Йому було 33. Матір, Міндак Алоїзу Йосипівну, також переслідували, тому боячись за нас, дітей, вона нічого не казала.
Коли я стала старшою, то допитувалася про татових трьох сестер, чому вони померли і де поховані. Тоді вже мати розказала, що їх звали Станіслава, Вікторія та Марія (прізвищ не пам’ятаю). Також казала, що був голод і татові сестри разом з дітьми повмирали від голоду. Поховали їх у великих ямах разом із тілами інших людей. Місця поховання вона не знала.
Ще розповідала, як чекісти налітали на двори, шукали картоплю, збіжжя. «Шпичками» протикували подвір’я, город, зривали підлогу. Забирали все, що знаходили.
В селі були багаті люди, то їх розкуркулювали, відбирали все до крихти.
Мати говорила, що старалися виживати всякими способами. Батько їздив в Білорусь до приятеля, ніби в гості, а звідти привозив якісь харчі. Їздив через тиждень. Також ходив помагати по людях, там йому теж щось давали. Бувало, що голодними сиділи по кілька днів. Тоді мама варила відвар із бур’янів.
Оце все, що можу сказати".
Мешканка села Плотича Федірко Валентина Зіновіївна,
яка народилася 22 жовтня 1932 року у селі Мартиновичі,
Поліського району, Київської області.
