Спогади вчительки Плотицької школи Піскар Лідії Степанівної про Голодомор.
Щорічно в четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. Неможливо забути цю моторошну сторінку нашої історії і важливо розповідати про Голодомор молоді – для усвідомлення масштабів трагедії, наслідків, поваги до пам’яті мільйонів загиблих і розуміння того, хто це з нами зробив... Щоб ніколи знову...
До вашої уваги спогади про Голодомор 1932-1933 років від жительки села Плотича, якій вдалося пережити цей геноцид.
"Я, Піскар Лідія Степанівна, проживала в той час на Київщині, в Миронівському районі, у селі Зеленьки. Спогади мої дуже обмежені, бо була в той час малолітньою. Нашу сім’ю спасало те, що в нас була корова. Але до сих пір пам’ятаю, що в макітрі була покришена лобода, і вона, коли її брали ложкою, шелестіла. Лободу та інші рослини розмішували з молоком.
В нашій місцевості дуже вирощували просо. Просо мололи разом із половою. Тоді ці млинці називались просяники або полов’яники. Я добре пам’ятаю, як вони шелестіли.
Вдома весь час велись розшуки. Приходили з «шомполами» і скрізь їх встромляли, чи немає захованих мішків із зерном. Нас батьки вчили так: «Як тільки почуєте, що ходять по селі і шукають, то замикайте хату і тікайте на берег». Ми так і робили.
Але одного разу ми з братом і сестрою (я була найменшою) дуже були засмучені, бо ті, що шукали, розбили замок і зайшли в хату. Тоді в хатах були печі, де варили їсти, а внизу – називалось підпіччя. Мішок із житом лежав у самому куті. Підпіччя було досить довге. Вийшло так, що шомпол дістати того мішка не зміг, бо треба було лягти на живіт, щоб добратись до того мішка. Це нас дуже порадувало.
Люди вмирали. Це вже я знаю із розповідей очевидців – весь час люди про це розповідали".
Вчителька фізики та математики Плотицької школи
Піскар Лідія Степанівна.
